Бер 15

Про помилки, критиків та свастику

Афоризм:

Не помиляється той, хто нічого не робить. Але й нічого не робити — помилка. Еміль Кроткий.

Крилатий латинський вислів (і його транскрипція, підкреслення вказує наголос):

Fabri soli de suis artibus iudicentабрі солі де суіс артібус юдіцент]: нехай лише самі творці судять про своє мистецтво.

Значення іншомовного слова:

Свастика (санскр.) – хрест із загнутими під прямим кутом кінцями. Свастика – один з найдавніших орнаментальних мотивів у мистецтві багатьох країн, у т. ч. Давньої Індії, Китаю, Японії, де цей знак, можливо, мав культове значення. Свастика була використана як емблема німецьким фашизмом, тому стала символом варварства і насильства.

Бер 14

Елеонор Портер. Поліанна

(за книжкою: Портер Е. Поліанна. – К: Національний книжковий проект, 2012. — 240 с.)

Елеонор Портер. ПоліаннаУ піст намагаюся обмежити не лише тілесний апетит, але й розумовий. Тож підбираю для прочитання переважно літературу, що не просто розважить чи допоможе «забутися» у транспорті, але й дасть певний пожиток для душі. Сьогодні пропоную вашій увазі виписки з книжки, про яку чув уже досить давно і про яку згадували декілька з прочитаних мною творів. Книжка про дівчинку, що намагається жити Грою в радість (як написано у передмові). Сюжет досить простий: осиротіле дівча приїздить у провінційне місто і поступово змінює життя усіх його жителів своєю чудернацькою рисою – бачити в усьому лише позитив. Дещо насторожила мене фраза з передмови: «Книжка написана в протестантській системі цінностей, тому для православних багато що виглядатиме примітивним». І як виявилося – не даремно. Справді, книжка – як протестантська проповідь: занадто піднесена й ейфорійна. Для дитячого максималізму – саме те, однак дорослим мало б здатися трохи наївним. Як же я здивувався, коли в післямові прочитав, що створюються цілі об’єднання людей, які намагаються жити за принципами Поліанни (саме так звуть головну героїню). Як на мене – занадто «солодко», ви ж вирішуйте самі (звичайно ж, насамперед орієнтуючись не на мої виписки, але прочитавши книжку самостійно – благо, вона невеличка). Тож, почнімо:

  • Треба в будь-якій ситуації знайти щось таке, з чого можна порадіти (це і є «принцип Поліанни» – прим. моя).
  • Хочеш ляльку, а тобі дають милиці. Порадійте з того, що ці милиці… вам не потрібні (саме з цієї події почалася гра: батько Поліанни був бідним священиком, і більшість речей його донька отримувала з благодійних фондів. І от одного разу, коли Поліанна дуже сподівалася отримати в подарунок ляльку, їм надіслали… милиці. Саме щоб заспокоїти доньку, її батько й запропонував спробувати знайти в цій події щось радісне – прим. моя). Читати далі
Бер 10

Про бажання, благо і Папу

Афоризм:

Існує достатньо світла для тих, хто хоче бачити, і достатньо темряви для тих, хто не хоче. Блез Паскаль.

Крилатий латинський вислів (і його транскрипція, підкреслення вказує наголос):

Pro bono publico [про боно публіко]: заради загального блага.

Значення іншомовного слова:

Понтифікат (лат. pontificates): влада, діяльність і період правління Папи римського.

Бер 05

Про Великий піст і “Голос Православ’я”

Про торт і хліб

Піст як спосіб економити

Отримав черговий (лютневий) випуск «Голосу Православ’я», більшість матеріалів якого, зрозуміло ж, пов’язана з початком Великого посту. У Святительській проповіді натрапив на думку, яку виношую вже досить давно (і яка, не дивуйтеся, напряму пов’язана зі зростанням цін). А саме – про піст у християнському суспільстві, у православній країні. Вже не раз спостерігав, що під час посту (хотілося б вірити, що випадково) найгучніші концерти припадають якраз на найскорботніші дні. У Страсний тиждень не виняток прем’єри бойовиків чи екшенів, у Страсну п’ятницю святково вбраний люд прямує до театрів на чергову розвагу. Уявімо хоч на мить, що Україні – й справді православна країна (як це може здатися, коли прийдеш до церкви на Великдень). Це не пусте фантазування – так уже було в давні часи: почався піст – і зменшується кількість розважальних заходів, закриваються театри і кінотеатри, цирки і ресторани, атракціони і парки розваг. З полиць магазинів зникає алкоголь і цигарки, з екранів телевізорів – оголена натура і кримінальний жаргон. Піст стає загальнодержавним – і самою своєю атмосферою спонукає кожну людину до замислення над своїми учинками і словами, над своїм життям. У людини менше спокус і, відповідно, менше можливостей до гріха.

Ви почнете захищати права людей інших віросповідань (хоча, насправді, захищатимете насамперед себе – точніше, своє тіло), говоритимете про необхідність приймати до уваги їх потреби й уподобання. Усе правильно. Але, повірте, жодна по-справжньому віруюча людина (до якої б віри вона не належала), не буде заперечувати проти такого «періоду тиші» – ми ж уже навіть себе не чуємо (не кажучи про Божий голос), ми живемо телевізійними шаблонами і говоримо газетними штампами. Читати далі

Лют 18

Церковна свічка – дар Богові чи талісман?

СвічкаНещодавно ми з вами відсвяткували свято Стрітення Господнього. Зазвичай цього дня у церкві дуже багато людей – але не тому, що наш народ повною мірою усвідомлює всю глибину і велич цієї події. Розгадка набагато простіша: цього дня святять воду,  та ще й свічки на додачу. Про свячену воду та пов’язані з нею забобони розповім якось іншим разом, а от безліч усіляких “народних” вірувань щодо звичайної церковної свічка (з деякими з них стикався особисто, та й будь-який священик вам їх десятки розповість) спонукала до написання цієї статті.

Певне, немає звичнішого поєднання в уяві будь-якої людини, ніж церква і свічка. І зайшовши до храму, більшість підходить в першу чергу саме до свічниці. Це цілком виправдано з обрядової точки зору: чи прийшла людина просити Бога, чи дякувати Йому за зіслані милості, вона прагне звертатися не з порожніми руками, а принести хоч невеличкий дар. Саме свічка стає тим еквівалентом жертви, з яким приступали до Бога старозавітні люди. Жертви добровільної й абсолютно необтяжливої. Про жодну компенсацію тут не йдеться – адже дари Божі набагато щедріші, а потреба Його – не так у кількості та розмірі свічок, як у щирому звертанні віруючого.

Та й цей символ молитовного горіння, на жаль, з часом став об’єктом забобонних “вправ”. І не лише за межами церковної огорожі (де свічка є традиційним атрибутом різноманітних ворожок, провидиць та спіритичних сеансів), але й у самому храмі. Аби випадковий перехожий, що за покликом душі зайшов до храму, знав, яка кількість забобонів оточує придбану ним свічечку, він би не наважився навіть підійти до свічниці. А якщо він мав необережність принести свічку з собою – тут вже він повною мірою відчує всю “доброту, теплоту і миролюбність”, якою променяться деякі церковні служниці. Бо ж, виявиться, що така свічка і “неблагодатна”, і “не освячена”, і “чадить”, та й взагалі – не можна, і край. Та і “правил користування” правильною (тобто придбаною у цьому храмі) свічкою скільки – аби він тільки слухав. Ледь не за руку проведуть, і на кожному кроці проінструктують: Читати далі

Січ 28

Мохандас Карамчанд Ганді. Моє життя (завершення)

Ганді. Моє життяОбіцяв викласти завершення нотаток (див. ч. 1, ч. 2, ч. 3, ч. 4, ч. 5, ч. 6, ч. 7, ч. 8) ще минулого тижня, однак недільне свято стало чудовою нагодою для статті про Тетянин день. Тож мусив перенести на сьогодні останню частину виписок з автобіографії Ганді (Мохандас Карамчанд Ганди. Моя жизнь / перевод с английского А.М. Вязьминой, Е.Г. Панфилова, Н.А. Ульяновского. — М.: Издательство восточной литературы, 1959. — 444 с.). Минулу порцію нотаток ми закінчили моментом повернення Ганді в Індію, де він продовжує активну політичну та суспільну діяльність і засновує «Сатьяграху ашрам», у який, всупереч усім традиціям і згідно власних переконань, приймає сім’ю «недоторканних». Досвід, набутий у сатьяграхі в Південній Африці, він використовує для змивання «плями індіго» з однієї з індійських провінцій – Чампарану, а також допомагає у боротьбі за свої права текстильникам з Ахмадабаду (докладніше почитайте самі, там досить захопливий сюжет). А тут ще й селяни, через неврожай відчуваючи загрозу покарання за несплату податків, звертаються до Ганді, що поступово стає символом справедливості, за допомогою. … Ганді все важче «бути всім для всіх», але робота починає давати свої результати (одним з найвеличніших можна вважати всеіндійський (!) день посту і молитви). Наприкінці книжки Ганді розповідає про відомий рух «кхаді» – використання лише тканин індійського виробництва, навіть якщо вони гірші за якістю (саме з цього приводу Чарльз Вілен у своїй відомій книжці «Гола економіка» називає Ганді видатним політиком, але поганим економістом). Поступово цей рух перетворився у цілу ідейну концепцію «неспівробітництва», що стала одним з об’єднавчих принципів для усього індійського народу і, з часом, призвела до його незалежності. Опис подій у книжці закінчується 1921 роком, оскільки, як пише сам Ганді, він на той час став уже наскільки публічною особою, що все інше можна прочитати у доступних матеріалах. Наостанок Ганді знову звертається до моральних основ життя людини, закликає до самоочищення і смирення. Я ж, уже традиційно, наприкінці виписок наведу список літератури, яку згадує Ганді (там і професійно-юридична, і релігійна, і оздоровча). А поки – невеличка порція цитат: Читати далі

Січ 25

Тетянин день в історії і сьогоденні

Свята мучениця Тетяна Римська

Св. мучениця Тетяна Римська

Серед величних січневих свят, якими Господь обдарував початок календарного року, 25 січня особливо любить студентська молодь. Любить настільки, що навіть називає святу Тетяну, пам’ять якої святкуємо у цей день, своєю покровителькою. Звідки ж взялося це твердження і чи має воно вагомі історичні підстави? Зазирнемо у минуле.

Рік 1755-й. Російська імперія. Генерал-ад’ютант Шувалов, бажаючи зробити своїй матері Тетяні незвичайний подарунок на іменини, подає на підпис імператриці Єлизаветі Петрівні наказ про заснування у Москві першого у Росії університету. Трапилося це саме 25 січня, на день св. мучениці Тетяни. Цікаво, що святкується не день відкриття університету, а саме день підписання указу про його заснування (цар Микола І навіть видав щодо цього спеціальний указ). У 1791 році (тобто аж через 36 років) в одній з будівель університету було відкрито церкву Тетяни мучениці, а її оголошено покровителькою студентства. Тогочасній молоді цей день полюбився тим, що з нього починалися зимові канікули. Позаду виснажливе навчання і відповідальна сесія, попереду – веселощі і п’янке відчуття волі. Чи ж можна було не радіти? І якщо спочатку все було гарно і благопристойно (офіційна частина з нагородженням кращих студентів, молебень до небесної покровительки, виступи студентських хорів у церквах), то потім… Ще Л.М. Толстой писав про цей день, що «релігійна подія стала лише приводом для пияцтва і зажерливості». Сп’янілі від вина і волі студенти гамірним натовпом заповнювали місто. І починалося «справжнє» свято. Відомий знавець життя тогочасної Москви Володимир Гіляровський у своїх спогадах залишив згадку, що «натовпи захмелілих студентів горланили пісні, римуючи «сп’яну» і «Тетяну», напиваючись так, що офіціанти крейдою писали на їхніх спинах адреси, щоб вранці розвезти додому». У одному зі своїх фейлетонів А. Чехов писав: «У цей день випили все, крім Москви-ріки, та й ту не випили лише тому, що замерзла». Море дешевого алкоголю і відчуття майже вседозволеної безкарності змітали останні рамки пристойності. Били посуд, вікна і одне одного, ламали меблі, кістки, а іноді – і життя. І все з ім’ям Тетяни на вустах. Читати далі