Митрополит Сурожський Антоній. Вчіться молитися

(за книжкою: Митрополит Антоний Сурожский. Учитесь молиться. – М.: Фонд “Духовное наследие митрополита Антония Сурожского”, 2012 – 96 с.)

Митрополит Сурожський Антоній. Вчіться молитисяСьогодні – велике християнське і особливе українське свято – Покрова Пресвятої Богородиці. Тому й приготував для вас цей особливий подарунок – не традиційний для буднів набір з афоризму, крилатого латинського вислову, тлумачення іншомовного слова і фото природи, а справжній християнський скарб. Книжка наскільки сподобалася, що навіть не беруся її оцінювати. Більше того, аби знайшовся видавець, що залагодив би усі справи з авторським правом і виданням – я б сам, абсолютно безкоштовно і з великим задоволенням переклав би її на українську. Бо книжка і справді чудова. Мала за об’ємом, але неймовірно глибока за змістом. Колись я вже зазначав, що однією з ознак гарної книжки є неможливість виділити з неї окремі думки для виписок – потрібні цілі абзаци, але й при цьому дещо втрачається. Ця книжка з таких. Автор (вже відомий нам митрополит Антоній Сурожський) поставив просте на перший погляд завдання – навчити «що повинен знати і що може зробити той, хто хоче молитися». І виконав його відмінно, без сухих академічних міркувань, у формі живої розмови з сучасною людиною. Це й не дивно, адже книжка складена на основі проповідей о. Антонія, проголошених зі сходів бібліотеки Оксфордського університету (православним часто і, на жаль, обґрунтовано дорікають, що вони не йдуть «в народ» з місіонерською місією, на відміну від сектантів – о. Антоній чи наш сучасник о. Андрій Кураєв тут є приємними винятками). Тому читається книжка легко і в душу западає глибоко. Сподіваюся, мої виписки хоч трохи спроможні передати ці відчуття:

  • Молитва – це зустріч, це стосунки, і стосунки глибокі, до яких не можна примусити насильно ні нас, ні Бога.
  • Стосунки повинні початися і розвиватися саме у взаємній волі.
  • Ми не маємо права скаржитися на відсутність Бога, тому що самі відсутні значно більше.
  • Бог ніколи насправді не відсутній.
  • Коли ми не чуємо, не відчуваємо відчутно Божої присутності, першим нашим пориванням повинна бути подяка: Бог милостивий, Він не приходить до часу; Він дає нам можливість озирнутися на себе, зрозуміти, і не домагатися Його присутності, коли вона була б нам в суд і в осуд.
  • Щоб зустріти, побачити Бога, потрібно мати щось спільне з Ним.
  • Ми хочемо отримати щось від Бога, а зовсім не Його Самого.
  • Натхнення і напруженість нашої молитви часто народжуються не від Божої присутності, не від віри в Нього, туги за Ним, чуйності до Нього, а лише від того, що моє серце вболіває за когось, про щось – але не про Бога.
  • Бог не може прийти до нас, бо нас-то немає, щоб Його прийняти. Не Він відсутній, а нас немає у такій [неуважній] “зустрічі”.
  • Поки ми справжні, поки ми є самими собою, Бог може щось для нас зробити.
  • Ми завжди повинні хоча б пам’ятати про Його волі, навіть якщо поки що нездатні її виконати.
  • Стародавній вислів: “Коли у юнака є наречена, він оточений вже не чоловіками і жінками, а просто людьми”.
  • Єдине, що ми можемо принести Богові – це наша безпросвітна туга про те, щоб стати такими, якими Бог взяв би нас.
  • Якщо ми зустрінемо Бога зарано, раніше, ніж Його благодать допоможе нам зустріти Його – зустріч буде судом.
  • Митар (Лк. 18:13), будучи здирником, лихварем, хижаком, знав з власного досвіду, що бувають моменти, коли без всякої причини – оскільки це ніяк не вкладається у його світогляд – він раптом пробачить борг, тому що його серце здригнулося і стало вразливим. Тому й покладав надію на Божу милість.
  • Слід прагнути повного віддання себе в руки Божі; зазвичай же ми «намагаємося з усіх сил» і заважаємо Богові явити Його силу.
  • Смирення не полягає в тому, щоб, як ми це завжди робимо, “прибіднятися”, і думати і говорити про себе погане, і переконувати інших, ніби наші ходульні манери і є смирення.
  • Латинською мовою humilitas («смирення») походить від слова humus – “родюча земля”; смирення – це стан родючої землі; земля завжди у нас під ногами, вона самоочевидна, вона забута; по ній ми ходимо – і ніколи її не згадаємо; вона відкрита всьому, в неї ми кидаємо відходи, все, що нам не потрібно. Вона безмовна і все приймає, – і самий гній, і покидьки вона приймає творчо і обертає їх у живе і життєдайне багатство.
  • Раніше ніж стукати в двері Царства, треба усвідомити, що ми знаходимося поза ним, зовні.
  • Все те, що ми загрібаємо у власні руки, щоб привласнити, буває тим самим вирване зі сфери любові.
  • Отець Олександр Шмеман: “Вся їжа світу є любов Божа, яка стала їстівної”.
  • Бути багатим завжди означає збідніти на якомусь іншому рівні. Досить нам сказати: “Ось годинник – він мій”, і затиснути його у руці, як ми стаємо володарями годинника, але позбуваємося руки. А якщо і розум замкнути на нашому майні, якщо замкнути і серце, щоб уберегти і ніколи не втратити те, що в ньому зберігається, то вони стають такими ж дрібними, як та річ, на якій ми замкнулися.

PS.

Продовження виписок – у суботу. Дуже раджу до того часу прочитати цю невеличку книжечку самостійно, аби пересвідчитися, чи співпадуть наші улюблені вирази і думки.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *