Максим Рильський

Січень Лютий Березень Квітень Травень Червень
Липень Серпень Вересень Жовтень Листопад Грудень

 

Максим Тадейович Рильський,
що народився дев’ятнадцятого березня 1895-го року, писав:
Мова

Треба доглядати наш сад
Вольтер

*****

Як парость виноградної лози,
Плекайте мову. Пильно в ненастанно
Полiть бур’ян. Чистiша вiд сльози
Вона хай буде. Вiрно i слухняно
Нехай вона щоразу служить вам,
Хоч i живе своїм живим життям.

Прислухайтесь, як океан спiває –
Народ говорить. I любов, i гнiв
У тому гомонi морськiм. Немає
Мудрiших, нiж народ, учителiв;
У нього кожне слово – це перлина,
Це праця, це натхнення, це людина.

Не бiйтесь заглядати у словник:
Це пишний яр, а не сумне провалля;
Збирайте, як розумний садiвник,
Достиглий овоч у Грiнченка й Даля,
Не майте гнiву до моїх порад
I не лiнуйтесь доглядать свiй сад

Синові
*****

Ти був iще малий котигорошок,
Така собi одна iз людських мошок,
Що виповзли на сонце, бо весна
Тепло лила iз келиха без дна,
I щось собi блаженно лепетали,-
I от тебе розумники спитали
(Можливо, й сам слова сказав я тi):
Чим хочеш бути, хлопчику, в життi?

Серйозний, як усi котигорошки,
Ти на питання це подумав трошки
I вiдповiв: людиною. Дитя!
Благословляючи твоє життя,
У трудну виряджаючи дорогу,
Яку пораду чи пересторогу
Я кращу дам, нiж дав собi ти сам?

Будь вiрним слову, що усiм словам
Iз ним одним нiколи не зрiвняться!
Хай веселять тебе любов i праця,
Хай дружби непогасної крило
Гiрке вiд тебе вiдганяв зло,
I хай у час останнiй свiй про сина
Спокiйно я подумаю: людина!

Поема-видiння
(уривки)
*****

Тебе – вiд нiжного свiтанку
Аж по останнi смертнi днi –
Не як дитя, не як коханку
I навiть не як матiр – нi!

Тебе, як вiтер у неволi,
Тебе, як сонце у гробу,
Як власнi радощi i болi,
Як власну юнiсть i журбу,

Як стиски серця в час прощання,
Як втому наболiлих нiг,
Що пiсля довгого вигнання
На отчий клоняться порiг,

Як слово хорого дитяти,
Як просинь дальньої мети,
Як тiнь, котрої не впiймати
I вiд котрої не втекти,

Як огник в непрогляднiй ночi,
Як трепет щастя навеснi,
Як сльози радiснi жiночi
У благовiснiй тишинi, –

Тебе ношу я в грудях темних
I в невсипущому мозку,
Мою найкращу з дум наземних,
Жагу й любов мою палку!

Ласкаве небо, грiм залiзний,
Була ти, будеш i єси!
Тобi, тобi, моя Вiтчизно,
У серцi дзвонять голоси.

***

– Не кидайсь хлiбом, вiн святий! –
В суворостi ласкавiй,
Бувало, каже дiд старий
Малечi кучерявiй.

– Не грайся хлiбом, то ж бо грiх! –
Iще до немовляти,
Щасливий стримуючи смiх,
Бувало, каже мати.

Росли малята, з немовлят
Робилися дорослi,
I чуте десять лiт назад
Забувано навпослi,

I до архiву слово “грiх”
Здали не пiд пiдстави
Ми всi, навчавши слiв нових
Дитинство кучеряве.

Проте лишилася у нас,
I зовсiм це не хиба,
Глибока шана повсякчас –
Так! – до святого хлiба!

Бо красен труд, хоч рясен пiт,
Бо жита дух медовий
Життя несе у людський свiт
I людськi родить мови.

Хто зерно сiє золоте
В землi палку невтому,
Той сам пшеницею зросте
На полi вселюдському.

Пісні
*****

Коли пiснi мойого краю
Пливуть у рiдних голосах,
Менi здається, що збираю
Цiлющi трави я в лугах.

В пiснях i труд, i даль походу,
I жаль, i усмiх, i любов,
I гнiв великого народу;
I за народ пролита кров.

В пiснях дiвоча свiтла туга
I вiльний помах косаря,
В них юнiсть виникає друга,
Висока свiтиться зоря.
Люблю пiснi мойого краю,
Та не спинюсь на тiм лишень:
З любов’ю вухо привертаю
Де братнiх на землi пiсень.

Немає людностi такої,
Громади жодної нема,
Яка б iз давнини глухої
Iшла по всесвiту нiма.

Багато голосiв на свiтi,
Як барв на поверхнi земнiй,
Та всi вони в єдине злитi
У мрiї людства вiковiй.

Це – рук стискання працьовите,
Це – серць братання у бою…
Жагу пiсень, в трудi омитих,
Люби, як брат сестру свою.

У кожнiй мовi, в кожнiм словi
Краси майбутнього шукай,
Де в неохмаренiй любовi
Розквiтне свiту небокрай.

 

Січень Лютий Березень Квітень Травень Червень
Липень Серпень Вересень Жовтень Листопад Грудень

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *